Я справді радий можливості поспілкуватися сьогодні з вами й сподіваюся, що це буде саме спілкування. Не лекція чи семінар, яких, упевнений, вам і так вистачає.
Мені хотілось би побудувати з вами діалог, тому у своєму виступі я поставлю запитання, і мені цікаво почути відповіді від кожної й кожного, хто забажає. Від вас.
Тож коли будете ставити ваші питання, оберіть, будь ласка, одне чи декілька моїх запитань і запропонуйте свою відповідь. Почнімо.
Для нашої країни зараз абсолютно особливий час. Мільйони наших людей зараз виборюють право на життя і свободу для нашого народу. І це справді відкриває простір можливостей.
Саме зараз і саме наша країна перебуває в такій ситуації, коли ми можемо обрати для неї таке майбутнє, як ми вирішимо. Тобто це не просто адаптація до умов, створених для України іншими поколіннями чи навіть іншими державами. Як це є для інших країн, і як це було для нашої держави до війни. Ми можемо свідомо переформатувати наше життя. Ось що можливо зараз.
Це великі можливості, це час визначати, у якій Україні ви хочете жити.
Тож перше моє запитання до вас сьогодні саме про це: якою має бути наша держава? І це питання логічно продовжується низкою пов'язаних запитань.
Чи хочете ви жити саме в Україні? Чи очікуєте ви від України змін, щоб жити саме тут? Або, навпаки, вважаєте, що наша країна вже має все, щоб саме ви жили саме тут.
Ідемо далі. У світі багато країн, які говорять про реформи. Навіть у найбільш розвинутих це постійно є. Слова «система не працює, і її потрібно виправити». Це вже звичний наратив для багатьох політиків.
Але в одиницях країн, як у нашій зараз, відкриваються можливості, щоб не просто «пофіксити» наявну систему, а щоб створити нову. На основі того, що є найкращим. Не тільки у нас зараз. Але й у тих країн, у яких було б варто взяти найкраще.
Звичайно, ця війна підвела риску під багатьма речами з життя України раніше. Але не під усіма. Наприклад, наші люди, які поїхали за кордон, поки тривають бойові дії, говорять, що певні речі в нашому житті значно прогресивніші, ніж в інших країнах.
Цифровізація, яку ми почали робити у державній сфері. Інтернет і звʼязок, які дуже доступні завдяки бізнесу. Сфера послуг, у якій швидкість і готовність працювати часто більші, ніж у багатьох країнах Європи. Так виявилося.
Ми маємо також не забувати, що навіть у час повномасштабної війни наші інституції не зламалися. Банківська сфера працює. Бюджетна система й державне управління витримали. Оборона й логістика забезпечуються попри те, що ворог у деяких аспектах має більше сил й техніки.
Тобто певний фундамент у суспільства є, і було б нерозумно ним не користуватися. Але ми маємо розуміти, що Росія завжди буде поруч. І, можливо, завжди буде загрозою. Після 24 лютого нам уже багато що вдалося. І зараз, наприклад, ви можете побачити, як принципово по-іншому оцінюється світом наш потенціал.
Можливо, ви бачили, як дуже цікаво порівнюють дві статті Forbes: заголовок від 12 лютого «Чи вторгнеться Росія в Україну?» та заголовок від 16 травня «Чи вторгнеться українська армія в Росію?».
Тобто світ почав дивитись інакше на ситуацію в нашому регіоні та на співвідношення сил. Але важливо, що ми самі думаємо про себе. Що наші люди відчувають про нашу державу. Тож моє наступне запитання до вас: якою має бути Україна, щоб ви були впевнені, що зможемо захиститися від будь-якої загрози?
Це запитання також продовжується низкою інших.
Наприклад, професійна контрактна армія чи з доповненням певною формою призову? Наскільки великою має бути армія? Яку частку державних видатків ми маємо витрачати на оборону? Найбільшу чи ні? І навіть в умовах майбутнього миру. Чи дозволяти приватні військові компанії? Чи має бути в Україні загальний військовий обов'язок і для всіх хлопців, і для дівчат, як це є, наприклад, в Ізраїлі, щоб увесь наш народ міг оборонятися, коли це потрібно?
І чи потрібно всіх громадян чи якусь значну частину, як це є в інших державах, залучати щорічно до військових зборів? Припустимо, зі збереженням заробітної плати та робочого місця на цей час зборів.
Чи готові ви особисто зі зброєю в руках захищати Україну? Або чи вважаєте ви справедливим, що воюватиме на полі бою хтось інший?
Ці мої запитання не є риторичними. Справді потрібні відповіді. І це не просто щось таке суто функціональне. Про управління державою чи про політику. Це про те, як нашим людям розуміти одне одного і як залишатись в Україні, бо це – наш дім. Ваш дім.
Як у ньому не сваритись і жити, розвиваючи спільні інтереси. Наприклад, часто люди залишаються в тилу, але вимагають від тих, хто на фронті, гнати окупантів аж до Кубані. Часто буває, що людина у військовій сфері не йде далі того, щоб сфотографуватись у камуфляжі, але при цьому поводиться так, ніби може краще за всіх керувати військами.
Як ви ставитеся до таких людей, наприклад, у політиці? Чи в медіа? Будь-де, не важливо. І як їхні особисті емоції та амбіції мають співвідноситися з реальністю, з реальною війною? Чи має право той, хто не воює, вимагати від воїнів чогось? Вимагати задоволення якихось своїх вимог та очікувань? Чи справедливо це?
Певно, ви бачите, що ця війна може завершитися для України тими чи іншими гарантіями безпеки.
І у зв'язку з цим у мене є наступне питання до вас: а які держави ви бачите серед можливих гарантів безпеки для України?
Маємо обирати тих, кому точно довіряємо? Чи маємо зосередитися на всіх, хто достатньо потужний, сильний?
Гарантії безпеки для України – це справді хороша можливість створити на десятиліття такий інструмент, який дасть змогу жити спокійно. Хоча й не дозволить бути недбалими щодо безпеки. Все одно ми будемо завжди думати про захист. І маємо розуміти, що не буває кращої безпеки, ніж готовність громадян захищати власну державу. Бо це є захист передусім себе – своїх родин, своїх домівок, своєї землі, свого способу життя. Це і є держава – все це.
Тож якщо хтось із вас особисто не готовий чи не готова захищати державу – добре, скажіть чому.
Можливо, ви бачите такий свій інший внесок у спільну національну безпеку, який є справді особливим. Можливо, це щось у галузі кібербезпеки. Можливо, ви хотіли б долучитися певною формою волонтерства. Можливо, як майбутні бізнесмени чи науковці ви бачите для себе якийсь інший варіант, третій, четвертий, п’ятий.
Отже, моє наступне запитання до вас: чи держава повинна регулювати на свій розсуд, кого і як залучати до оборони, чи залишити людям можливість вибору в період війни?
Звичайно, у мене є свої відповіді на ці запитання. Але тим Україна й відрізняється від Росії та інших тираній, що не якась одна людина вирішує все для всього народу, а люди самі можуть обрати для себе правила життя.
Тож наступний блок запитань.
Враховуючи, що Росія так і залишиться нашим сусідом, потрібно обдумати формат безпеки всередині України. Ключове питання – про зброю.
Чи потрібен такий порядок володіння вогнепальною зброєю для звичайних людей, який, припустимо, бачимо у Сполучених Штатах Америки?
Або як у Швейцарії, у суспільстві «громадян зі зброєю», які можуть швидко долучитися до захисту своєї держави, і де, наприклад, колишній солдат може зберігати в себе вдома ту зброю, з якою він служив. Яка має бути система щодо зброї? Чи варто дозволяти носити її відкрито? Чи варто обмежити тільки правом володіти та зберігати вдома? Чи мають бути однакові правила для всіх регіонів країни, чи варто передбачити більш ліберальні для тих областей, де більша загроза вторгнення? Чи вмієте ви користуватися зброєю? Як має працювати кордон із Росією після цієї війни? Він має бути повністю закритим чи відкритим?
Іншими словами, яким ви бачите співіснування з Російською Федерацією та її громадянами після війни? Чи може бути між нами й ними те, що називають словами «відносини» і «стосунки»? Або це треба свідомо обмежувати, навіть якщо на якомусь рівні це виникне?
Йдемо далі.
Я вже давно не студент, і це зрозуміло. І думаю більше про те, у яких університетах навчатимуться мої діти. У яких українських університетах. Це дуже важливо. Можливо, моя донька – їй скоро 18 років – буватиме в одній із тих аудиторій, де навчається хтось із вас зараз.
Але я добре пам'ятаю той час, коли я був студентом. І пам'ятаю, що в багатьох людей мого покоління було відчуття певної втрати часу.
Роки в аудиторіях, роки на лекціях... Багатьом здавалося, і, я впевнений, зараз комусь здається, що п'ять чи шість років в університеті – це задовго. Можливо, якщо це медична спеціальність, то потрібно й сім років, і все життя навчатися, враховуючи всі нюанси.
Але якщо це якась інша спеціальність, то чи завжди треба п'ять років? Можливо, деяким достатньо два, три, чотири, враховуючи те, як працює сучасна економіка і як швидко трансформуються технології.
Що ви про це думаєте? І до якого економічного життя ви готуєтеся?
Чи передбачаєте ви, що вам доведеться змінювати професію протягом вашого життя? Декілька разів. Або які професії, на ваш погляд, існуватимуть завжди і не будуть замінені штучним інтелектом і роботизацією?
Можливо, варто збільшити частку приватного бізнесу в освітній системі? Що ви думаєте про приватні університети, що ви думаєте про приватні школи, приватну освіту?
Чи може конкурувати освітня програма вашого університету з тими освітніми програмами й курсами, які пропонуються зараз у різних форматах поза університетами? Чи не відчуваєте ви, що втрачаєте час?
Бо зараз у світі головне – це швидкість. Навіть іще більше, ніж раніше. Є таке відчуття. Швидкість в умінні навчатися. В усьому. В роботі, в постійній трансформації, якої від особистості вимагає життя. Сучасне життя.
Напевно, я довго говорю. Тоді останнє. Одне запитання. Вже третій місяць триває повномасштабна війна Росії проти України. Після восьми років війни на Донбасі. Ця війна зараз для нас, безперечно, – війна за незалежність. Можна сказати, що це відкладена війна. Відкладена на 30 років, враховуючи те, як ми отримали незалежність у 1991-му. Або й на сотні років, враховуючи попередню історію нашої великої держави.
Я не маю сумніву, що ми виборемо незалежність. І це буде в нашій історії так само, як в інших країн, які боролися за незалежність і перемогли. Які перестали бути прохачами й стали субʼєктами. Справжніми господарями свого життя і свого майбутнього.
Але ми маємо памʼятати зараз і завжди, що ціна цього всього – десятки тисяч життів. Життів усіх, хто був убитий ворогом. Десятки тисяч. За незалежність. І за можливість кожного й кожної з вас обрати, як жити і в якій Україні.
Отже, моє запитання до вас: чи це того варте?
Я дуже сподіваюся почути відповідь на це запитання.