Дорогі українці!
За декілька хвилин настане новий рік.
Традиційно в цей вечір всі збираються за столом усією родиною, кличуть гостей, дивляться новорічне привітання Президента, а президенти спочатку трішки жаліються, потім трішки більше виправдовуються, але загалом хваляться про те, що було зроблено.
Але цей рік – він особливий. Рік 30-річчя нашої незалежності. І тому цьогоріч буде інакше.
Ну, хвалитися я теж буду, але трішки пізніше. Застілля ніхто не скасовує, без цього у нас в Україні ніяк, але головне – я буду говорити не про те, що було зроблено, а про тих, хто це зробив. І не тільки цього року. А хто весь час незалежності будує і творить Україну. Наші люди. Звичайні громадяни. Хоча ні. Наші надзвичайні люди і громадяни України!
Ті, хто для порятунку одного немовляти здіймаються в небо, щоб на землі пролунало одне «дякую». Ті, хто здіймає в небо «Мрію», щоб доставити вакцину в десятки країн, аби на планеті пролунали мільйони thanks, danke, merci, gracias.
Ті, хто щодня спускається під землю, аби нам було світло й тепло.
Ті, хто щодня працює на землі, аби нам було ситно і смачно.
Ті, хто плавить метал, і ті, хто будують з нього мости, що єднають нас, єднають Україну.
Наші вчителі. Хто став її героєм, десятки років навчаючи діточок законів фізики.
І ті, хто попри всі закони фізики багато років щоранку долають пішки кілометри до школи у звичайному карпатському селі.
Ті, хто навчають дітей з інвалідністю, аби у них не було перешкод і вони не відчували себе гіршими від інших.
І той, хто не бачить перешкод і стає найкращим! Абсолютним 10-разовим паралімпійським чемпіоном!
Це всі наші спортсмени. Ті, хто на всіх континентах планети доводив: українці стрибають вище, плавають швидше, стріляють влучніше і є сильнішими за інших, за будь-кого.
Ті, хто підіймав угору наш прапор і підіймався на п’єдестал у променях слави. І ті, хто весь цей час стоять у тіні. Це твій перший тренер. Хто із самого дитинства казав тобі «терпи», «вставай», «через не можу», «ще трохи», «до кінця», «і ти будеш чемпіоном»! Щоб колись сказати: «От бачиш! А я ж говорив тобі».
Ті, хто цьогоріч зробили мільйони щеплень.
Ті, хто вперше зробили унікальні операції з трансплантації печінки, легень, серця. І завдяки кому хтось знову може жити, знову дихати і знову любити.
Ті, хто не робить унікальних операцій, але є прикладом для сотень, абсолютно всіх медиків. Хто працює 20 років медсестрою в дитячій поліклініці й 20 років каже: «Це не боляче, як комарик укусить. Ти точно одужаєш». А цьогоріч каже дорослим: «Так, я теж вакцинувалася, це безпечно».
І лікарі. Наші лікарі, які залишилися на сході нашої держави, залишилися вірними клятві Гіппократа, і коли в усій лікарні їх залишилося четверо, вони під обстрілами зробили сотні важливих операцій.
Та, хто всі ці 30 років у декреті. І є мамою для 19 діточок.
І дівчина, яка після смерті батьків стала мамою для десяти братів і сестер.
І наші діти, які перемагають на міжнародних олімпіадах і конкурсах. Чиї малюнки прикрасять унікальний космічний апарат, що вивчатиме Юпітер.
І звичайна дівчинка, чия відвага врятувала чотирьох братиків і сестричок.
І той, чия небайдужість врятувала півтори тисячі людей, і в їхніх жилах тече його донорська кров.
Ті, хто малює, хто співає, хто танцює і хто пише для України романи, пише вірші.
Ті, завдяки кому є українська культура.
І ті, хто робить винаходи й відкриття. Ті, завдяки кому є українська наука.
Ті, xто щоранку везуть Україну на роботу трамваєм, тролейбусом, у метро.
Це наші водії. Звичайні люди.
Ті, xто прокидається першим, хто лягає останнім, xто не спить усю ніч. Навіть у новорічну ніч. У пожежних частинах, у лікарнях, поліцейських відділеннях, на Південному полюсі, на нашому кордоні, на фронті. І всі, хто зараз на чергуванні. Аби ми з вами могли бути тут, за столом. Всі, кому ми щиро дякуємо!
Ті, хто сім років тому втратив свій дім на українському Донбасі. Але не втратив свій дух і підкорив сім найвищих вершин на семи континентах, ставши першою жінкою в Україні, яка це зробила.
І ті, хто не втратили гідності й говорили правду в Криму, за що втратили свободу.
Та їхні рідні, хто не втрачає надії, що вони повернуться додому.
Це й ті, кого ми не забудемо. Ті, кого з нами вже, на жаль, немає.
І ті, завдяки кому ми досі є. Ті, хто захищає Україну. З 2014 року й до сьогоднішнього дня. Зберігаючи вірність присязі, за обов’язком служби. І відчуваючи поклик серця, з доброї волі. Захисники та захисниці України. Герої України, які вісім років боронять наші кордони, захищають їх на суші, у воді, в повітрі, на передовій, у тилу ворога, через снайперський приціл, представники різних родів військ і єдиного козацького роду.
Як і всі громадяни України! Відважні та відповідальні. Неординарні та небайдужі. Волелюбні й дуже працелюбні.
Мільйони вас, що разом є одним великим «ми».
Настільки великим, що у світі немає будівлі, де можна було б зібрати всіх.
Тож лише частинка наших великих громадян України сьогодні перебуває тут. Нарешті вас побачать усі. Нарешті Україна познайомилась між собою. Нарешті я можу особисто сказати всім вам, кожному, кожній – дякую!
Новий рік – свято, коли вся родина за одним столом. А сьогодні – уся країна за одним столом!
Ми прожили цей рік разом. І проводимо його разом. Цей рік був різним, і були речі, які хотілося б забути. Але були ті, що в колі рідних та близьких хочеться пригадати.
Як круто виступали наші спортсмени на змаганнях по всьому світу! І на диванах по всій країні виступали сльози у нас на очах!
Як ми раділи кожній медалі наших олімпійців! Здається, здобували кожну медаль разом. Бігли поруч з ними, перепливали басейни й боролися разом з Беленюком. Як усі жартували, що вперше політик і народний депутат не вивозить, а привозить золото в Україну!
А як ми вболівали за наших паралімпійців! 98 медалей… 98 медалей кажуть про одне – вони не люди з інвалідністю, а вони – герої з надможливостями!
А як ми билися разом з Усиком проти Джошуа. Чотири пояси. Абсолютний чемпіон світу.
А як ми вболівали за нашу збірну з футболу на Євро!
Вона об’єднала нас усіх і зробила щасливими наших виробників заспокійливого.
Україна – у топ-8 найкращих у Європі. І це звучить круто! І в 1/4 фіналу ми програли Англії. Програли тільки тому, що наші хлопці не хотіли зіпсувати відносини України зі стратегічним партнером.
А як ми відзначали цього року День Незалежності! Ви пам'ятаєте? Ми святкували цей день майже тиждень, тому питання «пам’ятаєте?» не риторичне.
30 років. Понад сто лідерів і представників держав з усього світу на нашому Майдані Незалежності.
І не партнери України. Кожен, хто прилетів розділити з нами радість, став другом України. А кожен, хто бачив парад нашого війська і «Мрію» над Хрещатиком, став фанатом України.
Але найголовніше – ким стали ми.
Ще більше закоханими в Україну. І більш упевненими в собі. Більш дорослими. Нас нарешті об’єднало не лихо, а свято. Ми вчимося єднатися. Вчимось єднатися не проти когось, а за себе. Вчимося поважати одне одного й самих себе. А тому ми не чекаємо, поки світ вирішить наші проблеми і хтось поверне нам нашу землю за нас.
А збираємо світ задля звільнення Криму. Тож як гучно цього року пролунало «Крим – це Україна!» Голосом не тільки України, а ще 46 учасниць Кримської платформи. Ми можемо сказати: ми повернули Крим у світовий порядок денний, щоб колись могли сказати: ми повернули Крим в Україну. І як важливо повернути всіх полонених. Усіх.
І як гучно пролунала Україна на Євробаченні, на музичній арені. Скільки ми наробили там шуму!
І як тихо, без зайвих слів і вагань, професійно й мужньо наші військові розвідники врятували тисячі людей в Афганістані. Весь світ аплодував їм стоячи!
А як ми налякали олігархів?
Вперше вони бояться закону. Одного закону.
І настільки бояться, що лякають всіх нас.
Лякали, що ми замерзнемо. Але ціни на газ для наших громадян не зросли. І це факт. Лякали, що ми будемо голодні. А ми вперше зібрали понад 100 мільйонів тонн урожаю. І це рекорд для незалежної держави.
До речі, зібрали на землі, яку мали вивезти вагонами. Принаймні так нас лякали. Але ринок землі запустився. Мільйони українців стали реальними власниками своєї землі.
Це відзначають усі наші міжнародні партнери. Саме ті, про яких лякали, що вони від нас відвернуться.
Нас лякали всередині країни. І лякали ззовні. Але будь-яка армія по той бік кордону нас не лякає, бо неабияка армія по наш бік кордону нас захищає.
Я радий, що сьогодні вони мають найбільший бюджет в історії України. Так було, до речі, й минулого року. І позаминулого року. Так буде завжди.
Але для мене це не перемога, а норма. Так було просто тому, що так має бути. Це не просто про грошове забезпечення, а про гідне ставлення. Не про матеріальні, а про людські цінності. Бо гріш ціна життю держави, яка не захищає тих, хто захищає її ціною життя.
Я радий, що ми вперше будуємо для військових літаки спільно з «Антоновим», флот – спільно з Британією, дрони, корвети – спільно з Туреччиною, а ракети будуємо самі.
Але головне – ми будуємо справедливість, спільно з повагою.
Ми не забули своїх ветеранів. І в наступному році вони забудуть слова «квартирна черга». І фото з побратимами, разом з якими боронили власну землю, повісити у власному житлі зможуть усі ветерани війни на Донбасі.
А одразу за ними – всі наші військові. Вірю, це буде фото з мирного Донецька, Луганська, Криму.
Ми не забули своїх добровольців. Тисячі отримали статус учасника бойових дій. А один став Героєм України. Вперше, до речі, серед добровольців. Хоча вони і всі, хто захищає Україну, для нас давно вже герої.
І тут важливе не звання, а визнання. Ця нагорода – не про державну політику, а про державну порядність. Ми не пишаємося тим, що нарешті це зробили. Ми соромимося того, що це не було зроблено досі.
І цього року ми старались, аби замість багатьох таких «досі нема» українці могли сказати «нарешті є». Про різні речі, у різних регіонах України.
Щоб люди в Запоріжжі могли сказати: «Нарешті є міст!»
У Дніпрі, у Миколаєві: «Нарешті є траса!»
«Нарешті новий аеропорт» – в Одесі.
Нарешті з'являється держава у смартфоні.
Нарешті з'явиться економічний паспорт у наших діточок.
«Нарешті є дорога» – могли сказати всі ми в усій Україні.
«Нарешті у нас нормальна зарплата» – змогли сказати наші лікарі.
У новому році, тобто через декілька хвилин, вона зросте вдвічі. Це ще не та сума, якою можна пишатися. Але вже не та, за яку дуже соромно.
Ми не можемо, на жаль, сказати цього року те ж саме про наших учителів. І це мій біль. Я дуже хочу, аби ми могли все це сказати наступного року. І це моя ціль.
І, на жаль, не всі українці хочуть вакцинуватися – ми такі, ми українці. І це наш спільний біль. І, на жаль, ми поки що не закінчили війну на сході нашої держави. І це – моя головна ціль. Саме тому я говорю «поки що». Тому що наступний рік точно буде кращим!
Я впевнений у цьому!
Головне, щоб усі ви, усі ми були живі й здорові.
І збиралися ось так за одним столом усією родиною.
Щоб поруч – усі, кого ти любиш, і те, без чого просто жити не можеш. Це сміх донечки, татове бурчання. Очі дружини, усмішка сина. Мамині котлетки, бабусині пиріжки, які настільки смачні, що вже не лізуть, але треба їсти, бо їх зробила бабуся. Але це ж не головне! Головне – вона жива, вона поруч.
Щоб сусіди в гості до нас – з холодцем і з пляшкою, а не зі зброєю й без стуку. І щоб друзі – і щоб вони були справжні, які готові битися за тебе, – не у Твіттері, а поруч. І щоб родичі приїжджали. І щоб приїжджали частіше. З Донбасу, з Криму.
Але не в гості, а до себе, поверталися додому, адже всі ми – одна сім'я. І Донбас, і Крим.
И как только мы уберем линию разграничения в голове, она исчезнет и на карте.
І буде так, як має бути в Україні. Як у пісні:
Одна калина за вікном,
Одна родина за столом,
І Україна, бо в нас іншої нема.
Усього цього я хочу вам усім, дорогі українці, побажати. А ми для цього все зробимо.
З Новим роком, дорогі українці!