Пані та панове!
Радий вітати всіх вас у такому форматі, і це вже втретє, коли в Києві на початку грудня – конференція, присвячена правозахисній роботі.
Дійсно важливо обговорити ефективність правозахисних інституцій – саме тих, які працюють у державних системах чи на міждержавному рівні. Громадські правозахисні інституції зазвичай більш ефективні чи хоча б просто чесні, ніж ті, які були створені державами або діють за участі державних систем. І часто на офіційному рівні, на рівні міжнародних організацій буває настільки замала реакція навіть на найбільш кричущі випадки порушення прав людини, і особливо в час війни, що це все викликає тільки, на жаль, розчарування.
Ми всі бачимо, зокрема, як мало світ реагує на те, що в Росії роблять з українськими полоненими. Як досі небагато у світі голосів, які говорять про викрадених Росією українських дітей. Майже жодної реакції немає й на те, на що російська присутність перетворила наші землі, наші території, які тимчасово окуповані. Коли дехто зараз говорить про «заморожування» війни, майже ніколи не звучить: а що буде з мільйонами наших людей, що буде із сотнями тисяч дітей, які досі – на окупованій території? І це дуже цинічне замовчування.
На жаль, доводиться констатувати, що навіть найбільш масштабні російські злочини війни поступово забуваються багатьма у світі і в Європі. Забуваються саме на політичних рівнях, на рівні тих, хто міг би ухвалити рішення чи бути активними, щоб усе виправити.
І це виклик не тільки для нас.
Це підважує моральні основи демократичного світу. Якщо Росії можна так з українцями, значить, це буде сприйматися як дозвіл робити подібне і з іншими народами, і з іншими людьми.
Ми змушені досі фактично битися за створення спеціального трибуналу проти Росії за злочин агресії. Я вдячний кожній державі та всім посадовцям, які допомагають. Але треба більше такої роботи, щоб трибунал запрацював і став справді дієвим.
Я вдячний тим державам, лідерам, громадським організаціям, які включились у роботу для повернення з Росії викрадених українських дітей. Ми цінуємо будь-яку дієву участь партнерів. І потрібно, щоб більшість світу була на нашому боці в цій роботі і щоб депортації та викрадення дітей ніколи у світі не стали нормою.
Чи багато ми отримуємо зараз допомоги від таких організацій, як, скажімо, ООН чи Міжнародний комітет Червоного Хреста в захисті й поверненні українських полонених у Росії? Взагалі-то ні.
Днями стало відомо, що в російському полоні загинув мер одного з окупованих українських міст – мер Дніпрорудного, що на Запоріжжі Євгеній Матвєєв. Він був захоплений у полон ще в березні 22-го року, коли намагався допомогти людям у своїй громаді. Зараз у російському полоні також щонайменше шість мерів міст і голів громад. Вони серед тисяч українців, які ні в чому не винні, але роками в неволі. І не тільки з 22-го року. Але й з 2014-го. Ми робимо все, щоб їх повернути. 3767 українців та українок уже повернули з полону. Ми залучаємо для цього посередників. Шукаємо різні переговорні, політичні та юридичні можливості. І ми вважаємо, що злочин – не тільки те, що стількох наших людей Росія утримує в полоні, знущається з них, але й те, що багато хто у світі досі не докладає всіх зусиль, щоб припинити цей злочин, повернути людей і покарати Росію за все принесене її війною.
Пані та панове!
І особливо – представники державних систем, міждержавних об’єднань.
Я дякую всім тим, хто вже з Україною в роботі заради захисту прав людей і повного відновлення миру для України. Я прошу вас бути невтомними та залучати до всієї цієї роботи тих, хто поки що осторонь. Держави, міжнародні організації, лідери, політичні спільноти та релігійні об’єднання. Всі, хто може бути корисним, щоб рятувати людей та забезпечувати верховенство моралі над усім тим, що роблять Росія та її спільники. Подивіться, як учора представник Росії посміхався в Радбезі ООН, коли йшлося про вбивства та знущання з українців. Тільки разом – усі у світі – ми можемо забезпечити, щоб злочинці відповідали, відчували свою провину, а не посміхались.
Сподіваюся на вашу дієвість.
Слава Україні!