Шановні пані та панове!
Я окремо хочу подякувати всім тим людям, хто бере участь у зустрічі, підтримує українські зусилля для звільнення наших людей із російської неволі.
На сьогодні ніхто ще не може сказати точно, скільки наших громадян – дітей і дорослих, воїнів і цивільних – утримують у російському полоні, у російській депортації, у таборах, скільки наших там – у тюрмах цієї держави-терориста. Але кожен із нас може й повинен говорити абсолютно точно й конкретно: ми маємо робити максимум, щоб повернути всіх цих людей додому, в Україну. Я щасливий щоразу, коли це вдається, коли українці й українки повертаються, коли їх зустрічають тут із нашим прапором нашої держави, на нашій землі. Зустрічають їхні рідні, близькі. Це дуже важливо.
Повернення з путінської Росії в Україну – це справді повернення з обіймів смерті.
Кожен бачив, який вигляд мають наші люди після російського полону, після всіх цих страшних знущань. Кожен знає, про що свідчать наші люди, про які звірства вони розповідають. І світу відомо, з якою жорстокістю в Росії намагаються сховати правдиву інформацію про полонених українців та привчити вкрадених з України дітей… Привчити їх до ненависті – до ненависті саме до їхнього дому.
Час дуже дорогоцінний. І що довше перебувають наші люди в російській неволі, то складніше їм потім буде повертатися до нормального життя.
Ми маємо зробити все можливе, усе неможливе, щоб цей пункт нашої Формули миру, а саме – повернення всіх полонених і депортованих, – щоб усе це було реалізовано без будь-яких умов, без будь-яких винятків.
Я дякую всім нашим посадовцям, нашим друзям, партнерам, усім нашим інституціям, які працюють заради повернення українців. Кожному міжнародному посереднику окремо хотів подякувати – державам і лідерам – за результат. Дуже важливо ні про кого не забути та знайти абсолютно всіх. Усіх цивільних, усіх наших дорослих, дітей, усіх наших кримчан – усіх, абсолютно всіх. Військових, цивільних людей. Депортованих і кримських політв’язнів, про яких ми зараз дивилися такий чутливий ролик… Нарімана Джеляла. Дуже важливо не забувати їхніх прізвищ. Я вдячний за те, що ви нагадуєте про це й про цих людей. І Леніє Умерову, Владислава Єсипенка та багатьох-багатьох інших, хто справді боровся й бореться. Хоч би де ці люди були – на свободі чи за ґратами, – вони борються реально, борються за Україну. Вивезені сім’ї, зокрема з Херсонщини. Вивезені сімʼї, зокрема із Запорізької області… Усіх треба знайти й повернути.
І обов’язково треба притягти до відповідальності Росію, кожного воєнного злочинця, усіх причетних до депортації наших людей, причетних до знущань із полонених. Вже є вагомі юридичні кроки Міжнародного кримінального суду. Є наша спільна робота з багатьма націями та міжнародними організаціями, які допомагають. Будь ласка, робіть щоразу – тому що цього замало – більше, ніж здається можливим, більше, ніж вистачає всім сил, більше, ніж запланували, щоб повернути наших людей додому.
Дякую вам за те, що підтримали нашу ініціативу, дякую за організацію!
Дякую за увагу!
Слава Україні!
