Шановні студенти та викладачі!
Велика спільното Гарварду!
Вдячний за можливість звернутися до вас.
У мене трохи більше, ніж кілька слів, тому що у запрошенні до цього виступу мені було запропоновано зосередитися на двох темах: миру і лідерства. І це, мені здається, хороша пропозиція. Тож я хотів би спочатку сказати щодо цього, а потім, я впевнений, ми знайдемо достатньо часу поспілкуватися, і я із задоволенням відповім на всі ваші питання.
Те, чого всі ми прагнемо, – це мир. І те, що дає змогу реалізувати наші прагнення, – це лідерство. Я почну з кількох прикладів.
От буквально сьогодні у Москві була зроблена чергова шантажистська заява про ядерну зброю. Керівництво Росії дуже старається створити в усіх нас враження, що нібито в них є готовність застосувати ядерну зброю.
Увесь день звучать заяви й про те, що вони готові до анексії ще частини української території. Кажуть, що нібито немає перешкод для анексії.
Також прозвучала й заява про зерновий експортний коридор. Така заява, яка очевидно готує умови, щоб Росія знову зірвала експорт агропродукції України й знову цим поставила десятки африканських та азійських країн під загрозу голоду.
Чим супроводжується все це? Я запитую. Росія або відверто говорить, або має на увазі, що світ просто «проковтне» все це: і ядерний шантаж, і злочинну анексію, і черговий масовий голод, які в Кремлі вміють робити.
Чи вважаєте ви терпимою таку ситуацію?
Коли хтось один погрожує всім. Коли хтось один вважає, що має право вбивати й морити голодом. Коли хтось один знахабнів настільки, що йому вже недостатньо красти гроші чи ресурси на своїй території, а він хоче красти й з території інших.
Думаю, що для всіх вас це не є нормальним. Навіть на рівні риторики це вже злочини. Ядерний шантаж, анексії, голод та будь-що подібне навіть на рівні заяв про це заслуговують жорстких дій. Я так думаю. Дій для недопущення будь-якого катастрофічного сценарію. Але які ми бачимо дії у звʼязку із заявами, які звучать з Росії? Це фундаментальне питання про лідерство.
Тут у вас, у стінах Гарвардського університету, напевно має бути особливе відчуття лідерства. Гарвард є одним із найпотужніших світових джерел лідерства. Тут здобували освіту й ключові навички сотні різних лідерів політики, юриспруденції, науки, бізнесу, інших сфер людської діяльності. І в тих із них, хто був справді успішним, ви можете помітити одну спільну рису. Це здатність діяти першим. Діяти на випередження. Діяти тоді, коли більшість іще не розуміє, що діяти вже потрібно. Або навпаки – коли всі вже все розуміють, але настільки бояться страшних наслідків, що просто завмирають, коли треба знешкодити їхню причину, поки вона не вибухнула катастрофою.
Це превентивність. Превентивність – це ключовий аспект лідерства. І саме в політиці він працює найочевидніше.
Всі ми знаємо, що треба використовувати паски безпеки в машині. Вони рятують від наслідків, які можуть бути, якщо станеться аварія. Ми не чекаємо аварії, щоб особисто переконатися, що паски безпеки потрібні. Ми довіряємо досвіду тих аварій, що вже колись сталися.
Багато хто з нас – якщо не всі – користується послугами страхування. Вони можуть бути різними, але влаштовані всі приблизно однаково: у разі настання негативних наслідків людина отримує компенсацію згідно з умовами договору. Договір страхування починає діяти ще до того, як щось станеться, і виступає гарантією – гарантією захисту.
Для всіх нас є нормою, коли вбивцю ізолюють після обвинувального вироку суду. Ми знаємо, що це не лише розплата за скоєний злочин, а й спосіб убезпечити суспільство від нового вбивства, яке може статися, якщо вбивця залишиться на волі. Ніхто не хоче чекати другого вбивства, щоб переконатися, що вбивця – це точно вбивця. За перше ж убивство його засуджують. І це правильно. І це може бути й довічне увʼязнення – у разі особливої небезпеки діяння, яке скоїла особа.
Все це – реалії. Все це – принцип превентивності. Він поруч з нами у звичайному житті, щоб дати нам безпеку цього життя. Саме так превентивність має працювати й при розв’язанні політичних питань, і в міжнародних відносинах. Має працювати.
Це те, що ми говорили торік, коли світ спостерігав, як Росія підвела до кордону України свою армію для повномасштабного удару. Ми говорили: давайте діяти превентивно, вже зараз, зразу, не чекаючи, коли удар станеться. Ми говорили: давайте діяти щодо підготовки удару так, ніби він стався. Щоб агресор відчув болісні наслідки заздалегідь – іще до того, як зробить непоправне і почне жорстоку війну. Але... Але... Але...
Ви знаєте, як розвивалися події. Коли превентивних дій немає, залишається тільки одне – реагувати. А це завжди менш сильна позиція. Бо коли дієш превентивно, ти автоматично – лідер ситуації, ти визначаєш її розвиток. А коли ти змушений реагувати, то маєш іще поборотися за лідерство. Ти маєш спочатку вибороти ініціативу, а потім уже можеш працювати на успіх. Свій успіх.
І от зараз ми перебуваємо в такому ж важливому моменті, який був напередодні повномасштабного вторгнення. Це момент саме для превентивних дій.
Росія заговорила про ядерну зброю. Російські пропагандисти говорять іще голосніше, ніж раніше, що удари й анексії чекають не тільки на нашу державу, а й на інших – від Казахстану до країн Балтії, від Грузії до Молдови та Польщі.
Російський Президент знову говорить – і дуже відверто, до речі, – про те, що йому хочеться зламати зернову експортну ініціативу, від якої залежить продовольча безпека десятків мільйонів людей.
Подивіться на ситуацію з атомними об’єктами України. Вперше в історії атомну станцію обстріляли з танків прямим наведенням. Вперше в історії крилатими ракетами було завдано удару по території атомної станції.
Чому Росія все це робить? Вона бачить дефіцит превентивності у світі.
Руйнівні наслідки мають наставати для Росії вже. Вже за сам факт таких погроз, уже за сам факт такої риторики. Лише превентивні дії можуть показати, що світ нічого не «проковтне» і що агресору доведеться заплатити за все це болісну ціну.
Робити це зараз, діяти превентивно означає не допускати катастрофічної шкоди. Реагувати ж, коли російські удари вже стануться, – це і отримати шкоду, і опинитися на новому рівні ескалації.
Цими днями Росія сподівається оголосити про нову анексію окупованих територій України. Це давно готувалося, це давно зрозуміло. Ми бачимо ці псевдореферендуми на тих територіях, які Росія хоче «проковтнути». І ми знаємо, що мобілізація в Росії оголошена невипадково саме напередодні цієї нової злочинної анексії. Мета очевидна – окупант хоче забрати в армію мешканців окупованої території. Або тебе вб’ють, або ти вбивай – до такого вибору Росія хоче змусити сотні тисяч українців на окупованих землях.
І немає превентивного санкційного удару, який показав би Росії, що їй не вдасться «проковтнути» жодної частини України.
Коли виникає такий дефіцит превентивності, коли лідерство проявляється вже тільки потім – у реагуванні, в адаптації до негативних наслідків тих чи інших дій Росії, то це призводить до втрати часу, втрати можливостей. До того, що шлях до миру стає довшим.
Лідерство і мир – це дві безпосередньо пов’язані речі. Факт у тому, що ми стали лідерами у війні. Ми всі змушені були стати лідерами у війні – у протидії злу, яке розпочало цю війну.
Ми досягли безпрецедентного об’єднання вільного світу. І, до речі, я хочу подякувати Сполученим Штатам Америки та Президенту Байдену, всім нашим американським друзям за їхній внесок у це об’єднання. Це безцінний внесок.
По-друге, мільйони українців щодня проявляють безпрецедентне особисте лідерство. Вдумайтесь лише в одну цифру – 30 тисяч. Майже стільки українських воїнів уже відзначені державними нагородами за хоробрість за ці півроку. Але ж справа не лише у наших воїнах.
Для України це народна війна. Мільйони людей стали на захист свободи, на захист незалежності.
Це діти, які підтримують військових: збирають гроші на оборону, пишуть листи на фронт і навіть просто носять воду хлопцям на блокпостах.
Це тисячі волонтерів. Це наші героїчні лікарі та медичні сестрички. Вони роблять операції під обстрілами, приймають пологи у бомбосховищах, допомагають тим, хто був скалічений російськими ударами.
Я можу навести багато прикладів, коли особисте лідерство тієї чи іншої людини зараз – від президентів держав, які нас підтримують, до звичайних людей, які виганяють окупантів з України, – є складовими нашого загального лідерства у війні й частками нашої майбутньої перемоги.
Але ми маємо навчитися бути лідерами у мирі! Ми маємо зробити зараз головний висновок.
Превентивність – це базова річ. Це те, що може зробити найбільше для підтримання миру.
Це те, що може швидше зупинити агресію. Це те, що може врятувати більше життів, ніж будь-яке реагування на біду, що вже сталася. І це те, що може підтримувати мир протягом довгого часу, коли принцип превентивності покладений в основу повоєнної архітектури гарантій безпеки.
Саме це – наш, український погляд на лідерство, на безпеку, на підтримання миру. Це те, що може й має спрацювати. Це те, до чого ми закликаємо. Те, що ми поклали в основу конкретних проектів рішень.
Лідерство без превентивності не є повноцінним. Без здатності діяти на випередження. Без здатності бити тоді, коли бачиш, що готуються вдарити тебе. Навіть найкраща командна гра постфактум не дає тих можливостей, які маєш, коли ти вмієш скористатися моментом для превентивних дій. Коли вмієш діяти першим.
Вільний світ точно сильніший, ніж будь-які агресори й терористи. Вільний світ точно переможе в цьому протистоянні з Росією. Ми зможемо відновити мир – я в цьому не сумніваюся. Але відповідь на питання, коли це станеться, залежить від відповіді на питання, як часто ми діятимемо першими.
Я дякую за увагу!
Дякую за підтримку України! І щиро бажаю всім вам бути лідерами в тій сфері, яку ви для себе обрали, або ще на цьому шляху – шляху обрання.
Слава Україні!