Шановні перші леді та джентльмени!
Шановні присутні!
Шановні пані та панове!
Передусім я дякую всім вам, дякую першій леді України, всім учасникам і гостям цього Саміту. Дуже дякую вам за цей плідний день, за цей надважливий захід. За те, що приїхали до України в непрості часи. І за те, що ми долаємо ці часи разом. І тепер, і в минулі роки, за які ця глобальна платформа довела: це потрібний майданчик, де лунають важливі голоси світу, це ефективний майданчик, де знаходять важливі рішення й надалі впроваджують їх у життя. Дають життю більше захисту, а світу – більше справедливості.
Завдяки саме вашій активності, діалогу та ініціативам, завдяки тому, що сьогодні ви виступаєте реально послами світлої сторони історії, промоутерами людських цінностей, амбасадорами життя.
І я вітаю всіх вас із проведенням цьогорічного, уже четвертого, Саміту. Попри війну, усі виклики, загрози й складнощі Україна знову збирає перших леді та джентльменів з усього світу. Це дуже важливо. Не ховатися від викликів, а долати їх, не відводити очей від загроз. Говорити про наболіле й складне. Шукати й знаходити відповіді. Підтримувати фокус уваги до України, не давати світу забути, адже під ударом сьогодні не тільки Україна, а й цінності свободи та життя всього світу. І цьогорічна тема – безпека дітей.
Напевно, важко знайти два більш полярних, більш протилежних одне одному понять, аніж «війна» та «діти». На жаль, у сучасному світі є ті, хто зробив вибір на користь першого – на користь війни. Агресори, диктатори – по-різному їх називають, що обрали руйнацію замість розвитку. Безжальні й постійні порушення прав дітей замість захисту й піклування про майбутні покоління.
І це найболючіший аспект війни. І те, що діти найбільш вразливі під час війни, – не просто слова. Це факт. Ніщо так не стискає серце й не звучить більш моторошно, аніж дитяче «мені страшно».
Можна відбудувати зруйновані будинки, відновити економіку, спроможності інфраструктури, можна розмінувати території, всіяні ворожими мінами, – усе це можна зробити. Але як повернути дитинство, яке вкрали? Чи існує «механізм компенсації» за те, що в дітей забрали спокій і безпеку?
Нещодавно мені розповіли одну історію. Про одну розмову, яка трапилася між нашими воїнами в одному з окопів на передовій. Досвідчений боєць, який захищає Україну із самого початку окупації, з 2014 року, похвалив побратима за відвагу. Вони тільки повернулися з бойового завдання. А потім висловив жаль, що побратим не зустрівся йому раніше, коли ці його якості дуже б знадобилися. Він запитав у нього: «Де ти був у 2015-му?» А той відповів: «У 10-му класі».
Я думаю, що ця історія – це трагедія. Це реальність. І я думаю, що таких історій дуже багато серед нас: на фронті, у цивільному житті. На жаль, дуже багато. Через цю війну, яку приніс Путін. Вчорашні діти – сьогодні воїни, коли вони захищають рідну землю й віддають своє життя.
Хтось був у школі, хтось вступив до університету, і в кожного з них забрали дитинство, юність, молодість, забрали частину життя.
Так трапляється, якщо зло жорстко не поставити на місце одразу, саме так буває, коли світ роками думає про червоні лінії, шукає дипломатичні шляхи щодо того, хто роками недипломатично вбиває, спалює, ґвалтує. Роками вчиняє анексії, розв’язує війни й веде їх стільки, скільки потрібно йому. І буде робити це надалі. Допоки світ довкола спить. Допоки хтось у світі вдає, що йому не байдуже. Допоки хтось у світі вірить у наративи, що Путін протидіє нацизму в Україні, якимось неонацистам. Яким саме нацистам? Сьогодні в Києві прощаються з нашим воїном, загиблим українським захисником, сином головного рабина України Моше Асмана. Я хотів би висловити співчуття йому й усім, хто втратив рідних і близьких. Сьогодні війна торкається кожного. Це торкається всіх нас в Україні, у Європі, у світі. Всіх нас: чоловіків, жінок, наших батьків, але передусім наших дітей.
Десять днів тому Україна відзначала День знань. Це початок нового шкільного року. Але війна принесла нашій країні й нашим дітям абсолютно інші знання. Знання, яких не має отримувати жодна дитина на планеті. Йти на перший урок під звуки сирен, вчити не лише мову, історію, математику, а й короткі маршрути в бомбосховище, адаптуватися до навчання онлайн, адаптуватися до навчання в іншій країні, іншою мовою. Це також важко.
І найстрашніше – не бачити матір або батька, коли наші родини роз’єднані через повномасштабну війну, яка триває вже майже три роки. Народжені після 24 лютого наші діти вже навчилися ходити. Вже навчилися говорити. Війна, на жаль, навчила їх слів: «тривога», «атака», «ракети», «обстріл», «удари», «небезпека».
Це недитячі випробування. І тому сьогодні наші діти ставлять недитячі запитання: «А що, знову летить?», «А коли вже можна піднятися на вулицю?», «А це був приліт чи наша ППО?», «А коли тато повернеться?», «А чому Бог не покарає й не забере цього Путіна?». І найважливіше питання: «Коли закінчиться ця війна?»
І це питання – від кожної дитини в Україні, від кожної. І це питання всім нам, усім дорослим на землі. І це питання потребує чесних відповідей. Потребує того, аби всі були чесними, передусім самі з собою.
Бо дуже легко засуджувати російську ракету, яка летить у нашу школу. Але не так легко визнати, що в цій ракеті можуть бути деталі з Америки, Європи, Азії, із будь-якої частини світу. Ви знаєте, є такий вислів: диявол – у деталях. Цей приклад про ракети, на жаль, доводить це. В усіх сенсах цього слова.
Як це можливо? Чому це можливо? І нехай визнати це нелегко, та хіба так само нелегко це виправити, це зупинити, це вирішити?
І цей Саміт зокрема, і всі зусилля України та наших союзників загалом доводять: безпека дітей сьогодні стосується всіх нас: кожного й кожної.
Вона має об’єднувати й вона об’єднує сьогодні всіх, незалежно від будь-яких політичних рівнів. Лідери держав, перші леді та джентльмени, міжнародні організації та інституції, активні, сміливі й небайдужі люди з усього світу. А загалом – дорослі, яким належить подолати недитячі виклики.
Україна точно прагне розв’язати це завдання. Україна знає відповіді на всі ці питання. Пропонує свої рішення світу. Наша Формула миру, план нашої перемоги, Саміт миру – там є всі ці справедливі відповіді до справедливого закінчення війни. Так має статися, коли той, хто посягнув передусім на безпеку дітей, відповість за скоєне. А повторення таких злочинів у майбутньому стане неможливим.
Аби діти в Україні й діти в усьому світі мали щасливе дитинство, щоб близькі були поруч і сім’ї не розділені цією ганебною війною, яку принесла Росія. Щоб світ ніколи більше в майбутньому не бачив фото дитячої кімнати, у яку прилетів снаряд, або дитину, яку дістають із-під завалів після удару ракети. Ця війна й усі війни мають піти в минуле.
Україна прагне цього дуже сильно. Україна об’єднує світ заради цього. Україна та світ повинні досягти цього.
Я ще раз дякую всім вам за організацію Саміту, участь у ньому, за приїзд до України, за те, що ми боремось разом і обов’язково переможемо. Мусимо зробити.
Дякую за увагу!
Слава Україні!
